Володимир Одрехівський, "Духовність мовою форми", 2012
Волею Божою ми приходимо у цей світ, волею Божою його залишаємо. І в цю коротку мить нашого життєвого шляху кожен із нас неминуче отримує свою частку радості і горя, щастя і недолі, проходить своє випробування добром і злом. Ми постійно ходимо на межі дотику двох космосів: нашого внутрішнього – душі, і того, що нас оточує – зовнішнього. Ми – сама межа.
В час великих людських катаклізмів, колосальної механізації, автоматизації та комп’ютеризації суспільства, головною проблемою життя була і залишається проблема Людини. Я пробую акцентувати увагу саме на цій проблемі, і, як багато інших, в першу чергу звертаюся до себе з вічним питанням «хто я?», «куди я йду?». Мовою пластики, яка є одним із засобів спілкування людини зі світом, із собою, пробую шукати і утверджувати дорогу виходу із хаосу до світла, до духовної чистоти і внутрішньої гармонії, до любові, яка єднає людей. Залишаючись у рамках фігуративної скульптури і, використовуючи мотив умовно інтерпретованої людської постаті, хотілось би розповісти про спрагле чекання добра, про вічну надію на щастя, про смуток за нездійсненою мрією, про пекуче бажання підніматися щораз вище й вище в ім’я світлої духовної ідеї.
Головна засада моєї творчості полягає у пошуку «пластичних еквівалентів» - символів певних явищ, понять, речей, у створенні умовно узагальнених „знаків”. Ці символи пробую ліпити на основі реальних форм (переважно, це - людина, також тварина, рослина, елементи природи і т.п.), які трансформую як на інтуїтивному рівні, так і на розумовому у відповідності до філософсько-змістовного „навантаження” твору і його емоційного забарвлення.
Оглядаючи свої творчі роботи, я виокремлюю їх у декілька груп, відмінних одна від одної стилевими характеристиками. Тобто за певними ознаками ці твори виконані в різних стилях. Ці стилі я умовно формулюю як синтетичний реалізм, синтетичний геометризм, неоготизм, «пульсизм» (хвилясто лінійний і геометрично структурний), деструктивізм.
Спостерігаючи живу природу, ми можемо відзначити, що одним із спільних факторів у найрізноманітніших проявах життя є ритмічна пульсація, зміна явищ одних на інші - прямо протилежні (наприклад, пульс серця, дихання: вдих-видих, день-ніч, літо-зима, і т.п.). Працюючи у напрямі пошуку лаконічної, з одного боку, і максимально експресивної і соковитої пластичної мови, з другого боку, я спробував використати цей принцип живої природи і формувати мовби живу «пульсуючу» пластику. Таким шляхом я прийшов до використання ввігнутої, «відсутньої» форми. Відомо, що ще на початку 20-го століття О.Архипенко почав використовувати у скульптурі ввігнуту форму, яка заміщала опуклу форму. Цю ввігнуту форму він вводить у структуру композиції конструктивно оправдано і, як правило, чітко окреслено.
Моя спроба застосування ввігнутої форми, яка заміняє об’ємну, має дещо іншу природу та формальну вмотивованість. Я пробую вибудовувати свою композицію виключно на основі акценту головного «внутрішнього» пластичного руху, основної осі, лінії, притаманних структурі фігури. А форма, яка характеризує органічну «живу» форму, наприклад, форму тіла людини, як правило, має «активну» сторону, а з другого боку – «пасивну» сторону. Вибираючи об’ємну масу із «пасивного» боку форми, створюємо своєрідне «вторгнення» простору в структуру реальної форми. Заміна об’ємної форми на ввігнуту відбувається не випадково, а формально оправдано. Таким чином, відтворення об’ємної круглої форми змінюється на створення нової «пластичної реальності», яка характеризується опуклими формами із «активної» сторони і ввігнутими формами із «пасивної».
Водночас, «очищення» пластики від будь-якої деталі, яка «не працює» на велику форму і рух, заокруглення і м’який перехід від опуклої до ввігнутої частини, створюють особливу динамічну, мовби «живу» пластику, яка ритмічно «пульсує» то виступаючими, то ввігнутими формами.
Останнім часом я щораз більше схильний до простої, лаконічної мови із використанням мінімальних пластичних засобів. Найважливішими формальними чинниками у моїй скульптурі пробую зробити виразний «очищений» силует, максимально узагальнену форму і простір. Саме ці пластичні якості, а особливо „поведінка” форми по відношенню до простору, їх взаємна „гра”, що становить специфіку природи скульптури як просторового мистецтва, я вважаю найвагомішими для створення сучасного образно-емоційного пластичного символу- знаку, який може вирости до рівня твору мистецтва.
