Роман Яців, "ВОЛОДИМИР ОДРЕХІВСЬКИЙ", "Образотворче мистецтво", №3-4, 2012
Володимир Одрехівський, неодноразовий учасник престижних Великих Скульптурних Салонів у Києві, народний художник України, професор кафедри монументально-декоративної скульптури Львівської національної академії мистецтв вже переміг усі можливі спокуси вибудовувати пластичну форму поза власною екзистенційною сутністю. Тепер його професійна хода позбавлена навіть ситуативного експериментування: за кожним зусиллям стоїть збалансований емоційний і мислительний досвід попередніх років. Завершення однієї теми відкриває шлях наступній. Міграція формальної ідеї має ідейно-смисловий привід. Контекст пошуків дедалі частіше синхронізується з еволюцією суспільно-моральних рецепцій автора, «наживо» перехоплених з плину життя.
Саме так спонукають задуматись нові твори В. Одрехівського, частково показані на персональній виставці у Львові в травні-червні 2010 року, а також ті, що швидко наповнюють простір його робітні. Крім станкових композицій, на перший погляд абсолютно відсторонених від буденності, тут з’являються і моделі його монументальних робіт. Очевидна концептуальна близькість таких масштабованих розробок з виставковими композиціями лише підсилює спостереження про повсякчасне «цементування» самодостатності авторського погляду на світ і на проблематику скульптури. Сам художник це тлумачить «нерозривною тяглістю минулого-коренів і сучасного-майбутнього, єдністю людини і природи, цілісністю реального і уявного внутрішнього світів». Синхронізація тематики творів з пластично-образними задачами на сьогодні стала визначальною ознакою символьного мислення автора. Практика 2010-2011 років лише підтверджує цю особливість творчого «я» Володимира Одрехівського.
Вже самі назви станкових композицій «протоколюють» процес логічно обумовленого руху мистця вглиб фундаментальних понять-універсалій Життя. «Сутінки», «Світанок», «Ранок», «Полудень», «Надвечір’я», «Обійми сонця» та інші теми – це не просто звичні імпресіоністичні чи символістські парафрази з класики, а свого роду деконструкція модерністичної парадигми мистецтва, новочасний підхід до конструювання архетипного художнього образу. На такій методологічній платформі світовідчування Володимира Одрехівського зазнає структурно-образних модифікацій. Сам він розрізняє більш і менш чуттєво оснащені пластичні форми, а також композиції з увиразненим «моделюванням деструктурованого об’єкту за допомогою геометрично-загострених форм». Натомість різниця між різними типологічними групами творів не є великою. Вона проявляється в деяких окремих зовнішніх рисах форми, але не стосується глибинних семантичних побудов. Зі спільного філософічного та поетико-смислового «гнізда» походить більшість алегоричних знахідок скульптора.
Сучасний стан формально-образного мислення В. Одрехівського за багатьма параметрами діалогує з його ж знахідками попередніх років. Автор не лише не відрікається від трактування пластичної форми ще з кінця 1980-х років, а вважає за доцільне наголосити на значенні певного твору для розуміння його індивідуального шляху в мистецтві. Демонстровані на виставці 2010 року композиції «Мати» і «Втрачена пісня» (1989) дають розуміння важливих опорних точок, від яких могли еволюціонувати його зусилля з дематеріалізації форми, медитації і розвитку метафізичної субстанції в його методологічній платформі. Зацікавлення досвідом Олександра Архипенка та осмислення шляхів розвитку його пластичної концепції вже у творчості деяких його видатних послідовників (серед них – Альберто Джакометті) з часом привело до перегрупування внутрішніх творчих ресурсів. Від середини 1990-х років В. Одрехівський уже притримувався певної лінії у способах «вписування» у пластичну форму поетично зарядженої символьної інформації. «Мелодія» (1995), «Торс. Політ», «Сповідь», «Крик» (1997), «Ранок» (1998) та інші твори були щораз тоншими вібраціями екзистенційного відчуття художником сучасності в ліричних і трагічних інтонаціях. Процес образотворення в автора щораз більше набирав ознак невидимої боротьби зі стереотипізованими, матеріальними означеннями світу. Духовий вектор остаточно перемагав у протиборстві зі споглядальністю.
Але з відлагодженням такої стратегії творчого пошуку проблема форми не могла бути остаточно розв’язаною. І не лише тому, що творення кожного нового образу вимагає окремих професійних зусиль і справжніх, сильних внутрішніх мотивацій, але й тому, що Володимир Одрехівський часто реагує на соціокультурні виклики,беручи участь в різних конкурсах на спорудження пам’ятників, або ж трансформуючи окремі ідеї станкової скульптури для паркових композицій. Дотримуватися цілісності формально-образної доктрини в такому широкому жанровому діапазоні є вкрай непросто, оскільки для монументальної галузі скульптури в Україні існують чималі перепони, які обмежують творчу свободу і зобов’язують враховувати фактор «суспільної рецепції». Маючи вже вироблені критерії внутрішньо зарядженої форми, скульптор намагається не руйнувати цілісності своїх світоглядних установок навіть за таких умов. Тому і найновіші роботи автора в галузі монументалістики (моделі пам’ятників поетові Богдану-Ігорю Антоничу для Львова та Блаженному священомученику о. Омеляну Ковчу для Перемишлян) позначені відповідальності за власне творче кредо і за заявлену станковими композиціями елітарність форми.
Твори 2008-2009 років («Освідчення», «Обплетені вітрами», «Прабатьки», «Пісня пісень», «Метаморфози», «Обійми сонця», «Медитація», «Далечінь», «Ранок», «Переформатування» та інші) фіксують тенденцію прагматизації образно-асоціативного мислення в більш адаптованих до сучасності пластичних і просторових редакціях. Множинність засобів чуттєвого трактування поверхонь є вислідом перегляду скульптором своїх можливостей задавати команду рукам своїм серцем. Чимало нових, донедавна прихованих ресурсів сьогодні бере участь у процесах оновлення формальної мови творів В. Одрехівського. Означуючи цю стадію свого професійного зростання як шлях трансформування реальної дійсності «через призму власної свідомості та інтелектуально-емоційного сприйняття» і «створення нової – «своєї» художньої реальності», митець переадресовує естетичну проблематику творів і якісно зрілішій суспільній свідомості, залучаючи в такий спосіб свого глядача до діалогів вищого смислового порядку. Ця питома риса творчості Володимира Одрехівського робить її цікавою для і для міжкультурного діалогу. В черговий раз за історію український художник здатен схвилювати серця людей в різних частинах світу, в черговий раз тріумфує українська національна душа і туга за високим на обширах світового духу.
