Роман Яців, "Батько і син. Володимир Одрехівський", "Образотворче мистецтво", №3, 2003
Шлях Володимира Одрехівського у скульптурі — це етапи звільнення від тілесності алегоричних фігур, посталих в діапазоні авторського мислення. Через дематеріалізацію матеріалу, від емпірики до філософії форми визначилась та напрямна, з якою мистець проник у важкодоступний метафізичний простір. Саме там чекали на В.Одрехівського найбагатші творчі результати. В їх об’єднанні й постало європейське ім’я сучасного львівського скульптора, одного з вдумливих розпорядників українського художнього досвіду.
Батькова рекомендація у професію значила для Володимира більше, аніж просто акт творчого спадкоємництва. З її родинно-символічною основою на Одрехівського-сина переходив й цілий комплекс етичних і світоглядних вартостей, які на різних стадіях особистісного формування „включалися” у механіку образного мислення та служили орієнтаційними знаками в поході за темою. Ясна профільна установка щодо майбутнього фаху не відсторонювала початкуючого мистця від інших творчо-наснажуючих джерел. Одне з них — українська пісня, видатним інтерпретатором якої була і залишається його мати Марія Байко,— відчутно позначилось на інтонаційності формально-виражальних засобів, а відтак і на поетико-філософському супроводі його роздумувань про вічне.
Усе це взяло участь у перших індивідуальних спробах Володимира Одрехівського надати своїх смислових означень формі. Тоді, в роки (1972-77) навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва сила тяжіння батькових мистецьких принципів була доволі відчутною. Водночас це стало надійним стабілізаційним фактором: ще студентом виставляючи свої праці на виставці (1975), він не пустився услід якоїсь випадкової течії формошукань, а закцентував на спільній з батьковою духово-стратегічній осі. Невдовзі це дало змогу Василеві та Володимиру Одрехівським взаємно підпорядкуватися для спільних монументальних робіт. У станкових жанрах молодий скульптор готував ґрунт для творчої самоідентифікації без жодної негації власного емоційного поля.
Життєвий і ранній педагогічний досвід (викладати скульптуру у ЛДІПДМ почав від 1977 року) не стільки додав Володимиру Одрехівському рішучості, як увиразнив мету і наступні творчі завдання. Свою роль у дальшому скеруванні розвоєвої лінії відіграло й навчання в аспірантурі Ленінградського вищого художньо-промислового училища ім. В.Мухіної (1980-83), підготовка і захист кандидатської дисертації (1985). З першою персональною виставкою (Львів, 1984) автора почали відрізняти за стилем мислення і виконавською манерою.
Фактично, це були початки творчої цілісності Володимира Одрехівського, який, щораз ускладнюючи фахову проблематику, намагався проникнути у властивості власної саморефлексивної системи. Десь тоді з’явилися ще розрізнені ознаки того, що згодом оформилося в авторську сентенцію: „Мовою пластики пробую шукати й утверджувати дорогу виходу із хаосу до світла, до духовної чистоти і внутрішньої гармонії. Хотілось би втілити спрагле чекання добра, вічну надію на щастя, смуток за нездійсненою мрією, пекуче бажання підніматися щораз вище і вище в ім’я світлої духовної ідеї”. Від зовнішніх характеристик живої натури вела концептуальна нитка, з якою прослідковувались уже складніші зв’язки метафізичного порядку.
В цьому поворотному пункті своєї мистецької програми Володимир Одрехівський звернувся, насамперед, до чуттєво-інтонаційних ресурсів європейського імпресіонізму, пробуючи „завантажити” форму конкретно-чуттєвою інформацією. Разом з тим, композиції „Сирена”, „Ранок” (1982), „Тиша” (1984) уже мали потенцію творів іншого стильово-образного типу. Відлік нової тенденції в творчості скульптора можна було б починати від торсу „Чарівність” (1987) з неприхованою паралеллю до Архипенкових праць. Із початком 1990-х років цей аспект шукань В.Одрехівського закріплюється великим рядом алегоричних та медитативних композицій, у яких модифікація людського тіла проходить різні стадії вивільнення з-під своєї зовнішньої оболонки.
Актуалізація метафізичного контексту пластики мала безпосередні внутрішні стимули українського мистця, процес фахового зрілішання якого співпав із загостренням сприйняття морально-етичних проблем сучасності. На противагу деструкції, яка претендує зайняти панівне становище в технологіях культури постмодернізму, Володимир Одрехівський конструює нову якість гармонії як ціннісної універсалії. Таким чином формально-концептуальний діалог з естетичними відкриттями геніального О.Архипенка отримує глибоке філософське обґрунтування. Цікавими у цьому сенсі є композиції „Смуток” (1991), „Мрія” (1992), „Грація” (1993), у яких обігруються уже класичні мотиви містичності людського тіла.
Втім, навіть відчуваючи дефіцит енергетики Архипенкових новацій у досвіді новітньої української скульптури, В.Одрехівський не зводить своє завдання до цитувань чи наслідування, а розбудовує свій авторський метод у руслі новочасних образно-стильових ідей. При цьому мистець не звужує формальної проблематики: крім медитативної ліпки (як „способу розмови з собою”, з прицілом на „самотність неосяжного і мінливого всесвіту”) виконується скульптура у форматі конкретних натурних вражень. Уже здолана суперечність між цими паралельними руслами. Об’єднує їх те, що автор називає ідеєю — „внутрішнім стрижнем” композицій.
У загальному розмаїтті творів 1990-х — початку 2000-х років вирізняються деякі тематичні лінії, в руслі яких мистець з націленою послідовністю „препарує” субстанцію невидимих значень натури. Це, насамперед, цикл персоніфікацій та алегорій, промовляючих про вічні істини людського буття. Вишуканість авторської настанови до таких тем, як „Кохання”, „Місячна соната”, „Сутінки”, „Полудень” (1999), „Мрія” (три варіанти, 2000) реалізується у майже сакральному звучанні форми при дематеріалізованому середовищі, в якому фіксується той чи інший символьний чи виклично-навіювальний стан натури. В такій концепції пластики матеріал лише підсилює духову зорієнтованість творів. Інша група скульптур Володимира Одрехівського — „Мелодія” (1995), „Голосіння тиші”, „Політ”, „Зустріч сонця”, „Дно вечора” (1997), „Ранковий промінь” , „Ніч” (1998), — побудована на більш вільних асоціативних варіаціях, при яких ступінь абстрагування досягає то ексклюзивних, то модифікаційних рішень. Заголовні теми спрацьовують завдяки високій дисципліні силуетних, лінійно-ажурних зіставлень, технічній досконалості полиску поверхонь. Від них відрізняється — за структурно-образним ключем — більше автономізовані композиції „Птахи (Закохані)”, „Молитва до сонця”, „Родина”, „Благовіщення”, „Самотність” (усі — 1994) з кожен раз оригінальною архітектонікою форм. Зміст цих творів не ховається за „ширму” метафізики — поетичні образи тут більш виразні та пов’язують автора зі сюжетикою як однією із стадій переймання на себе життєвих вражень.
Ось така градація поетико-рефлексивних прийомів стала перевагою творчого методу Володимира Одрехівського, який в період своєї професійної зрілості надзвичайно влучно обирає інструментарний набір для проникнень у рух як першооснову життя. Баланс чуттєвості щодо форми та інтелектуалізму щодо функцій і значень, які форму мотивують та урухомлюють, зблизив його творчий досвід з тенденціями в елітних школах європейської скульптури XX століття. Цим, частково, пояснюється, і той успіх, який супроводжує львів’янина на персоналіях поза Україною, зокрема у Парижі та інших містах Франції (такі виставки відбуваються від 1992 року в галереях і салонах Ліона, Буа ля Руа, Конфолана, Труа, Доувіля, Медана, Тіонвіля, Пуассі та інших міст, а також в 5-й Мерії Парижа, Залі Спілки поетів Франції тощо). Тематично-образна картина світу від В.Одрехівського стала принадливою для західних європейців — у рецензіях знову (як це було у відгуках на тріумфальні концерти хору О.Кошиця у 1919-21 роках) вирафінувались такі поняття, як „гімн жіночості”, „гама людських переживань від страждання до гармонії”, „чиста душа”, що „природньо знаходить шлях серця”. Багата палітра асоціацій, які апелюють до архетипічних понять в різних етнокультурних досвідах стимулювала появу поетичного циклу француженки Діани де Монтліво (кінцевим продуктом цього діалогу муз стала книга віршів та репродукцій творів В.Одрехівського зі симптоматичною назвою „Злиття душ”, Париж, 2000). Траєкторія творчості в станковій галузі скульптури дещо перехопила увагу від його практики у монументальній пластиці, яка, усе ж, залишається повноцінним компонентом цілісності його творчої натури (про це, зокрема, свідчать такі об’єкти, як художньо-меморіальні таблиці Б.-І.Антоничу (1989) та С.Людкевичу (1991), монументально-декоративні композиції для архітектурних і ландшафтних ансамблів в Україні та Франції). Ознаки тілесності відступають і в тих творах, які, за функцією, повинні організовувати простір і вносити у нього синхронізовані з часом духові та естетичні вартості. Саме в такій заданості на високе й вічне і розгортається творчість Володимира Одрехівського, вдумливого українця з проникливим поглядом вглиб чуттєвого безмежжя рідних мелодій, успадкованих від батьків у загальному комплексі етичної культури Нації.
