Орест Голубець, "Пластична мелодія Володимира Одрехівського", "Артанія", №1, 2011
У мистецькому середовищі сучасної України відбуваються динамічні процеси, сповнені суперечностей. Діаметрально протилежні позиції займають тут очевидні рудименти соцреалізму та ультрасучасні течії, які, за відсутності місцевого підгрунтя, виглядають зазвичай відверто чужими. Незважаючи на домінуючі позиції живопису і скульптури у тоталітарному суспільстві, з якого ми усе ще виходимо, їхня сьогоднішня доля складається по-різному. Малярство концентрує левову частку усіх творчих пошуків, тоді як новітнє розуміння об’ємної пластики відверто “пробуксовує”. Таку ситуацію можна вважати закономірним наслідком тривалої боротьби з “формалізмом”, коли зі сфер скульптури була вилучена величезна ділянка творчості, яка виходила поза межі реалістично-натуралістичного способу відображення людської фігури. Про звернення ж до абстрактної форми чи застосування кольору тут не могло бути й мови.
Позначений пережитками минулого, сучасний стан нашої скульптури якось не в’яжеться з тим фактом, що саме Україна мала геніального художника, першовідкривача принципів нового трактування форми та простору у ХХ столітті – Олександра Архипенка. На жаль, сьогодні його здобутки не стали основою для навчання молодих митців. Лише окремі українські художники пробують творчо інтерпретувати знайдені ним новаторські пластичні ходи. До числа таких належить львів’янин Володимир Одрехівський.
Для В.Одрехівського захоплення скульптурою стало продовженням родинної справи. Його батько – відомий львівський майстер пластики, автор багатьох творів, які стали надбанням мистецької історії. У батьківській майстерні юнак черпав секрети одухотворення скульптурної маси, любов та шанобливе ставлення до матеріалу. Здобуття професійної освіти продовжили роки наполегливої праці, пошуку власного творчого шляху. Сьогодні він є автором багатьох виставкових творів та скульптурних композицій, запроектованих для конкретного архітектурного середовища в Україні і за кордоном. В числі останніх – пам’ятник Т.Шевченкові в Афінах (2010). У минулому році у виставкових залах Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького відбулася велика персональна виставка художника, яка стала підсумком багатолітньої творчої праці.
Час повноцінного становлення митця співпав з докорінними суспільно-політичними перемінами другої половини 1980-х рр., які не змогли оминути мистецької сфери. На противагу стереотипам минулого, гігантоманії та безглуздій героїзації образів, він віддав перевагу станковим камерним композиціям, в яких переважають ліричні, поетичні настрої. Його пластика прямує від раннього захоплення монолітним масивом до пізнішої легкої та витонченої форми, від реалістичної деталізації до граничного узагальнення об’єму. Період національного піднесення, драматичне напруження тогочасних подій чи не найяскравіше відображають твори “Втрачена пісня” та “Катерина” (1989).
Практично усі композиції В.Одрехівського є антропоморфними. Однак художник зазвичай не прагне відтворювати конкретну особу, а намагається втілювати емоції, певні настрої у фігурах, позбавлених реальних деталей, рис обличчя, рук та ніг у їх звичному трактуванні. Нам немов би пропонують сприймати пластичну мелодію, легку імпровізацію на тему краси людського тіла і духу. Не випадковим в аспекті сказаного є наступний етап – частина композицій розвиває ідею елітарності мистецького об’єкту і фактично тяжіє до чистої абстракції: “Злиття” (1994), “Політ” (1997), “Початок” (2006), “Обплетені вітрами” (2008), “Метаморфози” (2008).
Характерною рисою скульптури В.Одрехівського є те, що пластичній формі і середовищу, яке її оточує, художник відводить практично рівнозначні ролі. Іноді навіть здається, що впливу навколишнього простору надається свідома перевага. У різних композиційних варіаціях він немов би огортає скульптуру, повільно протікає по її поверхні, проникає в чисельні отвори чи творить всередині ажурних структур окремі середовища. У будь-якому випадку просторові метаморфози підкреслюють візуальну легкість пластики, виразну динаміку руху. Обрані автором пріоритети вповні стосуються таких складних тем, як, наприклад, “Сповідь” (1997) “Благовіщення” (2002), “Той, що сумнівається” (2002).
Іншою ознакою творів В.Одрехівського є особлива увагу до силуетної лінії. Вона здатна набувати незвичайно акцентованого, “абсолютного” значення. Така її роль досягається за рахунок граничної мінімалізаціїї внутрішнього матеріального наповнення. Повна відсутність деталей компенсується фактурою та монохромним, тонально насиченим звучанням поверхні: “Поет і муза” (1994), “Той, що йде” (2002), “Благовіщення” (2002). В таких композиціях текуча лінія, немов графічний контур, проведений без відриву руки, цільно окреслює фігури та основу-землю, візуально відділяючи їх від простору-неба. Задана автором характеристика силуету однак не є стабільною і невпинно змінюється під час кругового огляду.
У твореному митцем пластичному світі панують позитивні емоції, навмисно гіперболізовані, всеохоплюючі критерії краси та гармонії, своєрідного філософського відчуження від навколишньої буденності. Обрані автором принципи формотворення набирають універсальності та пронизують практично усі праці. Їм властива, насамперед, незвичайна м’якість пластики, гнучкість та граціозність. Споглядаючи твори художника, іноді видається, що перед нами неземні істоти, а своєрідні ідеалізовані створіння, яким вдалося пізнавати секрети іншого виміру, перейти, як у дивній комп’ютерній грі, на виший духовний рівень. Втілення цієї асоціації у повній мірі символізує композиція “Ми зоряні мандрівники” (2002). У сенсі сказаного несподіваними та, зрештою, цілком закономірними виявляються певні аналогії скульптурних творів художника з героями нещодавно створеного, сенсаційного анімаційного шедевру “Аватар” (“Небо”, 2005; “Дівчина і оленя”, 2005; “Наснага”, 2006; “Надвечір’я”, 2006).
Усі свої праці В.Одрехівський реалізує у бронзі – благородному та стійкому до дії зовнішніх факторів матеріалі. Одним із улюблених автором прийомів є часткове чи суцільне полірування поверхні скульптури, яке відповідає ідеям граничного узагальнення, досконалості та динамічного руху пластичної форми. Такі композиції переважно розташовуються на гладких гранчастих мармурових підставках. В окремих випадках застосовується патинування. Матова сіро-синя чи охристо-коричнева поверхня металу тоді органічно поєднується з зернистою структурою уламків граніту. Своєрідного ефекту досягає автор шляхом зіставлення в одній композиції блискучих та фактурних поверхонь, а також обтічних та гранчастих форм, пройнятих динамікою руху, який виразно підкреслює певну емоцію. Одними з кращих у цьому сенсі творів є, безумовно “Крик” (1997) та “Переформатування” (2009).
В.Одрехівський надалі перебуває у світі образів, яким не так часто можемо зустріти відповідники у нинішньому, сповненому нервових стресів та інформаційних перевантажень щоденному житті. Залишається вірити у красу, мріяти і творити... Сповнений наснаги митець прямує обраним шляхом.
